День Соборності України

[et_pb_section fb_built=”1″ _builder_version=”4.6.1″ _module_preset=”default”][et_pb_row _builder_version=”4.6.1″ _module_preset=”default”][et_pb_column type=”4_4″ _builder_version=”4.6.1″ _module_preset=”default”][et_pb_text _builder_version=”4.6.1″ _module_preset=”default”]

В історії кожного народу є дати, що визначають долю нації та її майбутнє. Саме такою епохальною подією стало проголошення 22 січня 1919 року Акта Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки – документу, у якому було закладене міцне підґрунтя для відродження незалежної демократичної України.

День Соборності України увійшов в історію українського народу як свято національної єдності та соборності, територіальної неподільності та цілісності. Це знаменне свято утверджує нерозривний зв’язок між усіма поколіннями борців за її волю і незалежність, демонструючи перед усім світом неподільність української землі, непохитність та монолітність української нації.

Про історичне значення Акта Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки, формування національної ідеї, актуальність документа в наш час, єдність, соборність душ та монолітність української нації говоримо з доктором історичних наук, в. о. завідувача кафедри історії України та спеціальних галузей історичної науки факультету історії та міжнародних відносин Стусівського університету Надією Теміровою, кандидатом історичних наук, проректором з науково-педагогічної та соціальної роботи ДонНУ імені Василя Стуса Іриною Зайченко та кандидатом історичних наук, старшим викладачем кафедри історії України та спеціальних галузей історичної науки факультету історії та міжнародних відносин Кирилом Мєлєкєсцевим.

ЩЕПЛЕННЯ ІСТОРІЄЮ

«Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка», – слова з Універсалу Директорії УНР, урочисто виголошеного 22 січня 1919 року в Києві на Софійській площі за майже стотисячної присутності громадян України.

100 років по тому ті, для кого незалежна Українська держава – «временное недоразумение», намагаються нав’язати думку про сучасні кордони України як результат «доброї волі» Леніна, а потім Сталіна, які начебто забезпечили збирання українських земель у більшовицько-радянському проєкті. Натомість ідея створення незалежної соборної України плекалась у різний час Богданом Хмельницьким, Іваном Мазепою, українськими інтелектуалами, громадсько-політичними діячами ХІХ ст. Доволі показово, що у другій половині 1890-х років практично одночасно у Львові її сформулював Юліан Бачинський, у Харкові – Микола Міхновський.

У вирі Української революції, що розпочалась 1917 року, постали дві держави – УНР та ЗУНР. Обидві перебували у скрутному становищі: зі сходу тиснула більшовицька Росія, із заходу нависла польська загроза. У такій ситуації розгорнулися перемовини між делегаціями двох республік про об’єднання в одну державу, які увінчалися проголошенням Акту Злуки. Отже, потяг до соборності українських земель в єдиній державі набув свого логічного завершення в умовах реальної зовнішньої загрози.

Проте наприкінці 1919 року Акт Злуки було денонсовано галичанами як протест проти таємних переговорів керівництва УНР з Варшавою, відповідно до якого західні українські землі мали б перейти до Польщі в обмін на військову підтримку у протистоянні більшовикам. Історична доля УНР і ЗУНР відома – обом республікам не вдалося втриматися, а українські землі виявилися розділеними, опинившись у складі чотирьох держав. Але надалі, з кінця 1920-х років піднявся український визвольний рух на чолі з ОУН, який розвинувся у повномасштабну боротьбу за незалежність і соборність України, що тривала до середини 1950-х років. З новою енергією ідея Соборності активувалася наприкінці радянської доби. 21 січня 1990 року патріотично налаштована громадськість ініціювала живий ланцюг єднання, який простягнувся від Івано-Франківська до Києва. У такий спосіб українці заявили про готовність до розбудови власного життєвого простору.

Сьогодні, у День Соборності, нам, сучасним українцям, варто вкотре пригадати, що лише в національній єдності можливо протистояти зовнішній загрозі та організувати внутрішнє комфортне життя. В умовах окупації Криму та частини Донбасу, підвищення градусу російської агресії ідея соборності набула особливої ваги. Минуле непідвладне людській волі, проте, сприйнявши його досвід, з’являється можливість зробити щеплення, можливо, у якийсь момент і неприємне, але необхідне для вироблення міцного колективного імунітету від загроз самому нашому буттю.

Надія Темірова, доктор історичних наук,

в. о. завідувача кафедри історії України та спеціальних галузей

історичної науки факультету історії та міжнародних відносин

«ЦЯ ЗНАКОВА ІСТОРИЧНА ПОДІЯ ЛОГІЧНО ЗАВЕРШИЛА, ПІДВЕЛА ПІД ЄДИНИЙ ЗНАМЕННИК УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ ДО XVIII-ХІХ СТ., СФОРМУВАЛА МЕТАІДЕЮ ДЛЯ БОРЦІВ ЗА НЕЗАЛЕЖНУ, СУВЕРЕННУ, ЄДИНУ І НЕПОДІЛЬНУ УКРАЇНУ В ХХ СТ.»

Ідея модерної соборної суверенної Української держави з’явилася в середовищі української інтелігенції – переважно галицької, задовго до подій національно-визвольної війни першої чверті ХХ століття. Власне, із часів занепаду Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, і перебування українських земель у складі різних держав, історична пам’ять і ментальна мапа українців скеровувала проблематику національних рухів до ідеї злуки, соборності, єдності і неподільності українських земель в Українській державі. Давайте пригадаємо «Україна Irredenta» Ю. Бачинського, написану наприкінці ХІХ ст.

«Універсал Директорії Української Народної Республіки», який ми називаємо Акт Злуки, сповіщав: «Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина; Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна». Він був урочисто виголошений на Софійській площі 22 січня 1919 р., у річницю проголошення самостійності УНР. Ініціатива возз’єднання належала ЗУНР, адже Західноукраїнська держава, проголошена після краху Австро-Угорської імперії, одразу опинилася у стані війни з поляками, які так само скористалися цим «вікном можливостей», аби втілити в життя ідею незалежної Речі Посполитої, розділеної між сусідами у XVIII столітті. Наддніпрянці воювали з галичанами проти поляків, галичани допомагали наддніпрянцям боронити Київ і від білогвардійців, і від червоних. Однак, ймовірно, конкретно-історичні умови, що склалися тоді, розпорошеність політичних еліт, виснаження економіки після Великої війни 1914-1918 рр. і національно-визвольних змагань, що почалися 1917 р., не дали можливості цій соборній Українській державі стати суб’єктом міжнародної політики. На жаль, вона була її об’єктом. Попри непересічне значення Злуки 1919 р., сучасники усвідомлювали, що це скоріше символічний акт, ніж політична стратегія. Та мені здається, що ця знакова історична подія логічно завершила, підвела під єдиний знаменник український національний рух до XVIII-ХІХ ст., сформувала метаідею для борців за незалежну, суверенну, єдину і неподільну Україну в ХХ ст. А в ХХІ ст. дає нам можливість вчитися на прорахунках пращурів і не втрачати історичних шансів та національної гідності у війні за Українську державу.

Ірина Зайченко, кандидат історичних наук,

проректор з науково-педагогічної та соціальної роботи

«АКТ ЗЛУКИ 1919 РОКУ БУВ КУЛЬМІНАЦІЄЮ КІЛЬКАСОТЛІТНЬОГО ПРОЦЕСУ УСВІДОМЛЕННЯ СОБОРНОЇ УКРАЇНИ»

Обговорюючи значення Акту Злуки 1919 року, ми можемо зустрітися з твердженнями про «перше об’єднання західних і східних українських земель в одній країні», «перше проголошення незалежності та соборності України» тощо. У пересічного громадянина такий підхід створює відчуття «короткої» історії України, та й навіть ті, хто мають певні уявлення про Україну козацьку, залишаються з враженням, що між ліквідацією козацького устрою у другій половині XVIII ст. і національною революцією першої половини XX ст. українство знаходилося в «забутті». Натомість, варто пам’ятати, що ще в 1848 р. Головна Руська Рада у Львові твердила про єдність розділеного між імперіями українського народу: «Ми Русини Галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого пілтреття міліона землю Галицьку замешкує» (Маніфест Головної Руської Ради від 10 травня 1848 року). А передувало тому ще недавнє відчуття тієї єдності між людом західних земель та козацької України. Хоча Руське та Волинське воєводства майже ніколи не знаходилися під козацькою владою (якщо не брати до уваги відносно недовгочасні винятки, такі як західний похід Івана Мазепи), проте протягом XVII та XVIII ст., з огляду на очевидну єдність народу, європейська картографія вважатиме ці землі єдиною «Україною – землею козаків», навіть якщо межі цієї країни не завжди співпадали з офіційними державними кордонами. Яскравим прикладом у цій ситуації буде мапа німецького картографа Йоганна Баптиста Гоманна «Vkrania quæ et Terra Cosaccorum cum vicinis Walachiæ, Moldaviæ, Minoris, Tartariæ provinciis», яка зображує тотожними поняття «Україна» та «Червона Русь».

Тож Акт Злуки 1919 року був кульмінацією кількасотлітнього процесу усвідомлення соборної України, причому не лише власне українцями, а й у контексті загальноєвропейського уявлення про Східну Європу. Недарма Державний гімн України як за УНР, так і нині, нагадує про належність до «козацького роду» – саме країна козаків, народ і землі якої були відомі далеко за межами України, стала основним елементом історичної тяглості, навіть більш вагомим для самовизначення, ніж ославлені часи князів і королів Русі. Саме козацька символіка була найпопулярнішою за часів УНР: січові стрільці, вільне козацтво, сердюки, чорні запорожці… Хоча Державним гербом стала емблема Володимира Великого, саме ідеалізована козацька спадщина стала основою для визначення центральних символів українства та кордонів УНР – і «Акт Злуки» в цьому сенсі юридично та символічно закріпив єдність, яка вже існувала «в головах».

Знову згадуючи про ці події до Дня Соборності України, можливо, що варто замислитися і про давнішу історію Україну. Адже подібні кордони Русі (від Галичини до Дону) згадували ще Вільгельм де Рубрук та Джованні де Піан-дель-Карпіне. Багато з елементів історії пізнього Королівства Русі, його кордонів, сфери впливу, символіки залишаються маловідомими для широкого загалу, а період після західного походу Бату розглядається як суцільний занепад. Тим часом, сучасники описували тодішню Русь як єдине королівство з великими містами від Галичини до Сіверщини та далі землями аж до Дону. Тож як соборність часів УНР, так і соборність часів козаччини мають під собою ще давнішу історичну тяглість.

Кирило Мєлєкєсцев, кандидат історичних наук,

старший викладач кафедри історії України та спеціальних галузей

історичної науки факультету історії та міжнародних відносин

Спілкувалась Олена Топчій

[/et_pb_text][/et_pb_column][/et_pb_row][/et_pb_section]